Хлопець із Міста Лева

Санскритом «сінгх» — це «лев», а «пур» — «укріплене місто». Відтак «Сінгапур» можна перекласти українською як «Місто Лева».

Острів біля південного краю півострова Малакка, відділений від материка протокою завширшки 1—3 кілометри, ніби спеціально створений, щоб контролювати судноплавство в Малакській протоці, у всій Південно-Східній Азії. У ХІІІ столітті нащадок індуїстських магараджів з острова Суматра Шрі Трі Буан заснував на цьому острові Місто Лева, яке вже через кілька десятиліть стало одним із найважливіших торговельних центрів усього регіону. Саме тому в середині наступного століття величезне військо яванської держави Маджапахіт після тривалої облоги взяло Сінгапур і до ноги вирізало всіх його мешканців-конкурентів. Наступних 500 років Сінгапур існував лише у спогадах та легендах малайців, даяків і яванців. Та ще як назва невеликого острова, на якому мешкало лише кілька рибальських родин.

А на початку ХІХ століття «відповідальний працівник» британської Ост-Індської компанії сер Томас Стемфорд Раффлз підшукував найкраще місце для створення торговельної факторії і бази британського флоту на шляху з Індії на Далекий Схід. Добросовісний сер Томас особисто оглянув десятки островів та заток у Малакській протоці й довкола неї, доки не дійшов висновку, що кращого місця, ніж Сінгапур, не знайти.

Отож 1819 року з дозволу султана Джохора на Сінгапурі було засновано британську торговельну базу. 1824 року острів перейшов у власність Ост-Індської компанії, а 1867 року став коронною колонією Великої Британії. Як і за шістсот років перед тим, у ХІХ столітті сприятлива географічна позиція Сінгапуру дуже швидко зробила його чи не найважливішим центром транзитної торгівлі в регіоні. Наприкінці ХІХ століття Сінгапур був центром британської колонії Стрейтс-Сетлмент і досить великим, як на той час, містом — 1891 року його населення становило 182 тисячі мешканців, 61% яких були етнічними китайцями. Решту мешканців міста становили переселенці з Британської Індії, малайці з Малайзії та Індонезії, європейці, а також різноманітні євроазійські метиси.

Одним із китайських переселенців, що вирушили до Сінгапуру в середині ХІХ століття в пошуках заробітку та кращої долі, став і 16-річний Лі Бокбун, який приплив до Міста Лева на джонці. Йому судилося бути прадідом нашого героя.

З часом Бокбун одружився в Сінгапурі з дочкою місцевого китайського торговця, а ще через кілька років, заробивши певну суму грошей, вирішив повернутися до рідного села. Проте його дружина повелася зовсім не як типова китайська жінка — вона навідріз відмовилася їхати на батьківщину предків. А коли чоловік усе ж таки наполіг на своєму, у день від’їзду просто втекла і сховалася разом із дітьми. Довелося Лі Бокбуну повертатися до Китаю без родини…

Старший син гуандунця Лі Хунлен став власником «європейської» аптеки, а також невеликої каучукової плантації. Він був переконаним англофілом і вважав, що володіння англійською мовою та європейський спосіб життя — запорука успіху для будь-якого сінгапурця. Родину аж ніяк не можна було зарахувати до злидарів, якими були на початку ХХ століття більшість сінгапурців, але й багатством вона не відзначалася — такий собі типовий середній клас.

Старший син, Чинкун, не справдив сподівань аптекаря-англомана. Розпочавши своє доросле життя як власник невеликої крамниці, купленої на батькові гроші, він досить швидко прогорів і надалі працював продавцем — у дорогому й престижному «європейському» ювелірному магазині, але ж простим продавцем! Лі Чинкун був завсідником різних гральних кубел, яких багато наплодилося у великому порту, а програвши, часто бив дружину та дітей. Може, саме тому через багато десятиліть у незалежному Сінгапурі було категорично заборонено будь-які азартні ігри, включно з гральними автоматами, а порушники цієї заборони отримували чималі терміни тюремного ув’язнення.

16 вересня 1923 року в родині Лі Чинкуна народився перший син, відповідно — перший онук Лі Хунлена. Всі свої нереалізовані сподівання стосовно сина дід поклав на онука. Він особисто вибрав хлопчикові ім’я — ієрогліф «куан» означає «світло», «ю» — «яскравість». До китайського імені онука Куан Ю дід додав ще й англійське Гаррі і заприсягнувся біля колиски немовляти, що його перший онук отримає найкращу англійську освіту. Дід дотримав свого слова, а онук справдив його надії.

1931 року Лі Куан Ю пішов до анг­лійської початкової школи, а через чотири роки склав іспити в Інститут Раффлза — найпрестижнішу в Сінгапурі середню школу, де навчалися переважно діти колоніальних чиновників. У школі Лі вчився, за спогадами його вчителів, «надзвичайно добре», вирізнявся «незвичайним почуттям відповідальності» і завжди був кращим учнем класу. «Я розмовляю англійською ліпше, ніж китайською, — визнав Лі Куан Ю через багато років. — Так склалося життя, проте в моїй крові — азійські цінності».

1939 року Лі закінчив «інститут» і першим із випускників середніх шкіл Британської Малайї склав екзамен, що дозволяв йому продовжувати навчання в одному з двох найпрестижніших університетів Британії — Кембриджі.

Наприкінці серпня 1939 року Лі Куан Ю прибув до Англії. А через кілька днів розпочалася Друга світова війна.