Як Сінгапур «викинули в незалежність»

Лі Куан Ю повернувся до Сінгапу­ру 1 серпня 1950 року. І відразу почав працювати в найсоліднішій адвокатській конторі міста «Лейкок енд Он». Адвокатська кар’єра блискучого випускника Кембриджа розвивалася настільки вдало, що вже через два роки він заснував власну адвокатську контору. Лі став правничим консультантом профспілок і здобув широку популярність, коли як адвокат виграв судовий процес профспілки працівників зв’язку проти колоніальної адміністрації. У 1952—1954 роках вдома у Лі практично щовечора збиралася група молодих сінгапурських інтелектуалів різного етнічного походження — китайці То Цзінцзяй та Го Кенчуй, таміл Сіннатамбай Раджарат­нам, англоазійський метис Кріс Бьорд та малаєць Самад Ізмаїл. Допізна вони обговорювали майбутнє Сінгапуру, а в листопаді 1954 року заснували правосоціалістичну «націоналістичну і демократичну» Партію народної дії, наступного року висунули чотирьох своїх кандидатів на вибори до першої Законодавчої асамблеї Сінгапуру (троє з них, зокрема Лі Куан Ю, перемогли). На наступних виборах 1959 року, коли обирався перший парламент Сінгапуру, а колонія отримала статус самоврядності, партія Лі завоювала 43 із 51 депутатського мандата. Відтоді і досі, майже півстоліття, Партія народної дії незмінно перебуває при владі, здобуваючи або ж усі (!) місця в парламенті, або ж припускаючи наявність у ньому двох-чотирьох депутатів від опозиції. Щоправда, забезпечується це за рахунок не тільки і не стільки «повної ідейно-політичної єдності сінгапурського народу» (на виборах протягом цих десятиліть ПНД підтримували «лише» від 47 до 84 відсотків виборців), скільки завдяки чисто мажоритарній виборчій системі британського зразка, коли в кожному окрузі депутатський мандат здобуває кандидат, котрий набрав голосів більше, ніж конкуренти. Умови політичної конкуренції між владою та опозицією в Сінгапурі важко назвати рівними, проте головна причина довговічності політичної сили Лі Куан Ю — у вражаючих економічних успіхах її уряду: якщо 1959 року, коли Лі прийшов до влади, ВВП в розрахунку на одного сінгапурця становив близько 400, то 1990 року (коли наш герой залишив посаду прем’єра) — 12200, а 2005 року — 27490 доларів США.

Уже 1959 року британці вирішили надати Сінгапуру незалежність. Проте перспективи нової держави видавалися вкрай похмурими. Економіка доволі бідного міста, майже половина жителів якого елементарно не вміла ані читати, ані писати жодною мовою, базувалася на двох китах — транзитно-посередницькій торгівлі каучуком, олов’яною рудою, деревиною, копрою, рисом та іншими сировинними товарами з Малайзії і трохи меншою мірою — з Індонезії і Таїланду, а також на обслуговуванні британської військово-морської бази, яке давало майже чверть національного доходу Сінгапура. Обидва ці джерела відносного добробуту мали в найближчих кілька років «пересохнути».

На початку 60-х років Лондон вирішив повністю згорнути військову присутність «на схід від Суеца», відтак повністю закрити свою базу в Сінгапурі до 1968 року.

Малайські та індонезійські націоналісти, які прийшли до влади у своїх «свіжо незалежних» державах, боролися проти панівних позицій в економіці не лише колишніх колонізаторів, а й численних китайських громад, що з’явилися в обох цих країнах за часів європейського панування. І індонезійці, які на кілька років навіть оголосили торговельну блокаду Сінгапура, і малайці намагалися спрямувати основні потоки своєї зовнішньої торгівлі через численні власні порти, а не через острівне місто, переважну більшість населення якого становили етнічні китайці. Лі Куан Ю спробував розв’язати цю проблему через… об’єднання з Малайєю. Після тривалих нелегких переговорів із малайцями у вересні 1963 року було створено Федерацію Малайзії у складі власне Малайї, Сінгапуру та Сараваку і Сабаху — двох колишніх британських колоній на півночі острова Калімантан. У рамках нової федерації Лі відразу очолив боротьбу за створення не «малайської», а «малайзійської» держави, де китайці мали б рівні права з малайцями, а, відтак, змогли б зберегти домінуючі позиції в економіці нової дер­жави. Менше ніж через два роки, в серпні 1965-го, керівники Малайзії знайшли кардинальне розв’язання «проблеми Лі Куан Ю». Вони просто «викинули» його з Малайзії разом з… усім його острівним містом — було ухвалено рішення про виключення штату Сінгапур із федерації. Отож, якщо деякі країни століттями борються за власну незалежність, деякі отримують ту незалежність внаслідок сприятливих геополітичних розкладів як подарунок долі, — то Сінгапур був просто «викинутий у незалежність» проти своєї волі.